?

Log in

Усі люди, які знають цього молодого чоловіка, відмічали його легкий характер. Олексій Шатнюк, випускник Білоцерківського національного аграрного університету, молодо-просвітянин, завжди був веселим і неконфліктним. Та навіть такого позитивного чоловіка „дістали” порядки, які панували в Україні. Олексій свого часу пішов служити за контрактом у Збройні сили України, але, побачивши увесь безлад, який там коїться, розірвав контракт, і останнім часом працював у Києві кур'єром в піцерії. З повстанням Євромайдану він записався у вартові загони, а коли почалися заворушення на вулиці Грушевського, то опинився і там. Він став одним із перших серйозно поранених – осколком світлошумової гранати Олексію вибило око. Нині він перебуває у клініці Каунаса (Литва), куди литовський уряд запросив його на лікування.
http://blogs.korrespondent.net/pro_users/blog/svidoma3/a131800


Олексій (третій ліворуч) в колі друзів з "Молодої Просвіти" на День Молоді в Білій Церкві 2013 р.

- Олексію, як ти потрапив на лікування в Литву?

- Мені подзвонили знайомі волонтери з Євромайдану і сказали, що є варіант лікування за кордоном. Після поранення, я не знав що робити, просто опустив руки, хотів переждати, щоб усе закінчилося, а потім ставати на облік в лікарню оформлювати інвалідність. І тут дзвінок. По-перше: мені порадили звернутися до друзів і знайомих по фінансову допомогу, а по-друге: зателефонувати у посольство Литви і попросити допомоги.

- До тебе приходили у лікарню силовики, розпитували, де ти отримав поранення?

Так, приходили із Печерського райвідділу. Я написав заяву, де вказав час і місце і обставини поранення. У заяві зазначив, що саме „беркутівці” кинули гранату. До речі, рідних про моє поранення повідомили міліціонери. Піля трьох днів перебування в лікарні мені зателефонували друзі й порадили не перебувати надалі в лікарні, бо силовики почали арештовувати поранених протестувальників. Я послухався і поїхав ночувати до сестри, навіть не забравши виписки. Наступного дня приїхав забирати документи, і знову мені пощастило: через п'ятнадцять хвилин по тому, як я пішов, міліціонери почали арештовувати поранених. Ніхто не питав – коли поранено, за яких обставин – просто „гребли” усіх підряд. Я просто чудом не попав під гарячу руку. Просто дикість якась, адже на лікуванні перебували й важкопоранені люди. Були пропозиції вивезти мене на лікування у Західну Україну, та я не погодився. Так у сестри і переховувався, аж поки не попав у Литву.

- Ти за відкриття „шенгенської” візи щось платив?

Ні, усі витрати взяло на себе литовське посольство. Навіть автомобіль, який мене забирав для оформлення документів і відвозив у аеропорт, був посольським.

- Скільки осіб летіло з України на лікування в Литву?

В Каунасі я один. Є кілька осіб у Вільнюсі, серед них один тяжкопоранений. Мало того, що він був поранений кулею, так його ще „беркутівці” побили ногами. В результаті у чоловіка дуже пошкоджені внутрішні органи. З ним зустрічався Президент Литви, одразу по приїзду. До мене приходив міністр охорони здоров’я і проводив нараду з лікарями щодо мого лікування.



- Які тобі призначили процедури?

Зараз мені встановили протез і я проходжу відновлюванні процедури і медикаментозне лікування. У мене від ока залишилася лише біла оболонка, тож зараз вирішується, якого типу протез мені буде встановлено. Я не виходжу на вулицю, перебуваю весь час у лікарні. Поки що організм звикає до чужородного тіла. Зараз у мене тимчасовий протез, він натирає впадину, всередині усе чешеться, хочеться видерти його геть. Перший день взагалі було неможливо перебувати у спокійному стані, так боліла голова. Я навіть просив, щоб його витягли, але лікарі заспокоюють, кажуть – це природня реакція організму.

- Ти довго будеш перебувати на лікуванні у Литві?

- Це поки що невідомо. У найближчий понеділок (розмовляли ми з Олексієм 2 лютого, - авт.) буде відбуватися нарада, після якої вже точно буде вказано термін лікування. Трохи сумую за домом. Приходили жінки зі Спілки українців, пропонували залишитися тут, радили отримати статус біженця. Цікаво було спостерігати реакцію лікарів на цю зустріч. Вони радили мені бути обережним і ні з ким не бути відвертим, бо під виглядом доброзичливців можуть приходити агенти ФСБ. Я трохи посміявся, а вони кажуть: „Ти б задумався, а звідкіля вони про тебе дізналися? Хіба з газети?” Проте моя персона навряд чи зацікавить спецслужби, бо я не організатор і не лідер – просто активіст.



- Якою мовою спілкуєшся з лікарями?

- З лікарями розмовляю українською і російською мовами, але вони мене майже не розуміють, бо тут обходяться литовською і англійською. Лише старше покоління, яке працювало за часів СРСР, ще більш-менш пам’ятає російську.

- А як ти взагалі потрапив на Майдан?

- Я був на Євромайдані з самого початку – стояв в охороні, пікетував генпрокуратуру. Коли видавалася вільна від роботи хвилина, то одразу йшов на Майдан Незалежності. Я не підтримував жодну партію, але там стояли мої знайомі, з якими колись займався „Спасом”, тож не міг залишитися осторонь подій.



- Момент поранення пам’ятаєш?

- Тоді я після роботи побіг на Грушевського. Автобуси вже горіли, а на мені не було ні окулярів, ні каски. Одразу було дуже страшно – камінці летять, молотки, гранати. Мене вразило, що „Беркут” також кидає каміння, хоча їм це заборонено робити. Здавалося, що люди кидають каміння, щоб виплеснути свою злість. Я став вичікувати, коли почнуться якісь більш активні дії зі сторони „беркутівців” і тоді допомагати протестуючим. Основна маса людей не брали участь у заворушеннях. Я теж не мав наміру вв’язуватися у сутичку і якраз збирався відійти на безпечну відстань, аж тут мене оглушило вибухом. Осколки гранати вибили око, один уп’явся в шию, посікло ноги. Штани були „нафаршировані” осколками. Я пам’ятаю лише яскравий спалах світла. Мене підхопили на руки і віднесли подалі. Довго не було карети „швидкої допомоги”. Приїхали в лікарню і там лікарі повідомили, що око залишилося на щоці, все витекло.

- Ти потроху вчиш литовську мову?

- На примітивному рівні (сміється). „Здрастуйте”, „Добрий день”, „Дякую”. Не знаю скільки часу тут пробуду, але кілька фраз обов’язково вивчу.

- Що будеш робити після повернення в Україну?

- Важко сказати, здоровій людині важко знайти роботу, що вже казати про інваліда. Час покаже, але залишатися тут не планую – тягне на Батьківщину.


Фото: Тетяна Виговська, Роман Штика та "kauno diena"
Ще тиждень тому при словах „Біла Церква” українці кривилися, бо одразу на думку спадало неологізм „тітушки”. Сьогодні ж наше місто реабілітоване, але ціна такої реабілітації надзвичайно висока. 26 січня у Михайлівському Золотоверхому соборі відспівували і проводжали у останню путь Михайла Жизневського. Сина білоруського народу, який 8 років проживав у Білій Церкві і став героєм України.

Джерело: http://blogs.korrespondent.net/pro_users/blog/svidoma3/a131068







Неділя, 13:30. Михайлівська площа заповнена людьми. Їх тут десятки тисяч. Хтось не приховуючись витирає сльози, хлопці з самооборони Майдану грізно зводять брови. Багато хто в масках і шоломах. Їм потрібно бути обережними, адже ніхто не знає, чи не прийдуть за ними темної ночі силовики і чи не потягнуть на неправедний суд.





Один із найвеличніших храмів України не в змозі прийняти усіх, хто прийшов попрощатися із хоробрим білорусом. Незважаючи на мороз, натовп стоїть непорушно. З території монастиря поодинці починають з’являтися лідери опору. Віталій Кличко виходить несподівано і на площі на нього майже не звертають уваги, оскільки усі погляди прикуті до воріт під дзвіницею. Віталій роздає короткі коментарі й прямує вулицею у напрямку Софії Київської.



Невдовзі виходить Петро Порошенко, а за ним Олег Тягнибок. Порошенка оточують журналісти, але політик зупиняється біля них лише на кілька хвилин. Тягнибок не зупиняється взагалі, а одразу прямує на площу.



Серед киян, які прийшли попрощатися із Михайлом, стоїть комендант Майдану Андрій Парубій. Права рука у нього забинтована і виглядає він відверто втомленим. „Після відспівування тіло Михайла буде доставлено для прощання на Майдан, - повідомляє народний депутат, - а потім одразу його відправлять у Білорусію, де й поховають. За прахом Жизневського приїхав його батько. Загибель Михайла показує те, що у ХХІ столітті під час мирного протесту можуть вбивати бойовими кулями. Це не влада в Україні, це – банда. Ми знайдемо тих, хто стріляв і вбивав і вони будуть покарані”.



Тим часом з собору побратими виносять труну. Далеко над собором почало розноситися „Герой!”, „Слава Україні! Героям Слава!”. Труну ставлять у катафалк і процесія, яка розтягнулася більш ніж на кілометр, вирушає вулицями Києва. Коли колона проходять повз Головне управління МВС у м. Києві, люди починають скандувати „Вбивці!” і „Фашисти!”. Ті ж вигуки лунають і біля будинку СБУ.





Зробивши коло по вулицям Володимирській, Б. Хмельницького і Хрещатик жалобна хода прибуває на Майдан. Ведучий зі сцени читає вірші білоруською і українською мовами, присвячені Жизневському. Люди прощаються з хоробрим хлопцем, який став нашим земляком. Нехай не по громадянству, але по крові… По пролитій крові…
Вулицями Білої Церви пройшла багатотисячна жалобна хода зі смолоскипами, транспарантами, гімном України і вигуками «Беркут» - на нари!»



Вбивство громадянина Білорусі, який 8 років проживав в Білій Церкві, Михайла Жизневського, викликало хвилю обурення у місті. Дві доби стояв його портрет біля міської ради і горіло кілька лампад. На заклик його друзів прийти вшанувати пам'ять застрелених і закатованих Михайла Жизневського, Сергія Нагояна, Юрія Вербицького вийшли тисячі білоцерківців. Вони не зважали ні на морозну погоду, ні на пізній час і невдовзі навколо мерії запалало вогняне море.



Люди, запаливши свічку, не поспішали розходитися і залишалися на площі послухати промовців.
«Михайло рятувався від білоруської диктатури в Україні і вийшов на захист своєї і нашої свободи на київські барикади, - сказав голова білоцерківської «Молодої Просвіти» Костянтин Климчук, – і його було вбито пострілами з вогнепальної зброї. Зараз влада намагається виставити Михайла екстремістом, але усі люди, які знали цього чоловіка, говорять про його веселу вдачу, жагу життя і мандрів, яку було перервано вбивцею!».



Настоятель храму Святої Покрови Божої Матері, протоієрей Микола Пауков зазначив, що його серце щемило у передчутті кривавих подій на вулиці Грушевського і свято Водохреща стало днем, коли в жертву були принесені людські життя.

На мітингу прозвучали прізвища усіх депутатів-«регіоналів» міської ради, які не захотіли проголосувати за відставку президента України й зірвали позачергову сесію. Німим докором для цих діячів були портрети загиблих і сотні запалених лампад, які засвітилися на ганку ради.

Депутат міськради Людмила Дригало сказала, що Михайло своєю кров'ю змив ганьбу з Білої Церкви, яка знеславилась на весь світ, ставши розплідником тітушок. І подякувала громаді міста, що вона нарешті прокинулась і вийшла так масово на вулицю висловити свій протест.

Тут же на площі було оголошено про збір коштів для того, щоб достойно провести Михайла Жизневського до місця вічного спокою. За менш ніж годину присутні зібрали 29300 гривень, які будуть передані родичам полеглого у бою.





Потім багатотисячні збори рушили ходою вулицями міста. Напевно, у новітній історії Білої Церкви не було більш велелюдної колони. До тих, хто стояв на площі приєднувалися перехожі. У вечірньому повітрі лунали гасла «Слава Україні – Героям Слава!», «Полеглим героям Майдану тричі: Слава, Слава, Слава!», «Біла Церква – вставай!».



Гучні й гнівні вигуки «Ганьба» рвали мороз, коли колона пройшла повз офіс Партії регіонів. Ненависть і зневага досягли такої концентрації в повітрі, що його, здавалося, можна було різати ножем. Зрештою хода повернулася до міськвиконкому.





Громада вирішила встановити цілодобове чергування на біля міськради, аби не дати «регіоналам» провести таємну сесію і підтримати Януковича. Тих, хто залишився на варті, й тих, хто поїхав і поїде на барикади у Київ, будуть зігрівати вогонь лампад і пам’ять про Михайла Жизневського, Сергія Нагояна, Юрія Вербицького чий вогник життя обірвали злочинці при владі.

Світлини: Тетяна Виговська, Сергій Вітер, Анастасія Шестопалова

Активісти закликали людей з'їхатись до міського відділу міліції та заблокувати виїзд силовиків. Проте, як повідомляють очевидці, заблокувати не вдалось, п'ять мікроавтобусів з білоцерківськими міліціянтами, які були споряджені щитами та кийками, вже виїхали в напрямку Києва. На заклики мобілізації відгукнулось четверо небайдужих, двоє спробували зупинити мікроавтобуси, своїми тілами перекривши їм дорогу. Працівники МВС віднесли протестувальників з проїжджої частини і продовжили рух.



На запитання журналістів про кінцеву мету відрядження присутні міліціонери заявили, що відповідати на це не уповноважені й порадили звернутися у відділ зв'язків із громадськістю. Після короткої суперечки активісти і міліціонери розійшлися. Напередодні, на прес-конференції, присвяченій роботі білоцерківської міліції у 2013 році, начальник Білоцерківського МРВ ГУ МВС полковник міліції Олександр Грибенников заявив, що білоцерківські силовики не беруть участі у "підтримуванні правопорядку в місті Києві".



Вчора на черговому народному віче білоцерківські євромайданівці почепили на пам'ятник Леніну, що й досі стоїть на центральній площі міста, картонну "бімбу". Тим самим вони висловили обурення правоохоронними органами, які шукають уявних, а не справжніх терористів. Зокрема це стосується справи проти мешканців Василькова, яких було засуджено за нібито намір підриву неіснуючого пам’ятнику.




Білоцерківськими протестувальниками було виготовлено «бімбу» з картону і прикріплено скотчем до постаменту пам’ятника Леніну. Як зазначив лідер білоцерківської «Молодої Просвіти» Костянтин Климчук: «Ми закладаємо уявну «бімбу» під цілком реальний монумент людині, яка винна у загибелі мільйонів українців та розгортанні «червоного терору». Це аморально і злочинно, коли його ідоли і досі отруюють свідомість наших громадян!».



Після закінчення перформансу начальник міліції громадської безпеки підполковник Віталій Ящук повідомив молодопросвітянину, що на нього буде складено протокол про порушення правил благоустрою. Про це Костянтин Климчук повідомив зі сцени і додав, що саме наявність таких пам’ятників і є головним порушенням благоустрою не тільки міста, але й країни. А за свої переконання і громадянську позицію штраф сплатити не жаль.

Білоцерківське віче, організоване ВО "Майдан", відбуловось в Білій Церкві вдруге. Цього разу прийшло біля 300 небайдужих. У своїх виступах промовці наголошували на необхідності продовження боротьби за свої права та свободи та не визнавати закони, прийняті 16 січня. У зв'язку з цим був проведений флешмоб, під час якого присутні одягли на себе медичні маски.





Також було наголошено на необхідності бойкоту товарів тих фірм-виробників, чиї власники є фінансовими донорами Партії регіонів. На думку протестуючих, цю практику потрібно впроваджувати не тільки на всеукраїнському рівні, але й виявляти таких підприємців на місцях.

Білоцерківських євромайданівців підтримав лідер гурту "За край" Руслан Соловйов, який прочитав власний вірш "НКВС" та заспівав пісню.



Наприкінці віча до громади Білої Церкви завітала група Автомайдану з Києва, яка того дня встигла побувати у Василькові. Близько тридцяти автомобілів і їхні екіпажі спричинили справжній фурор у місті.

Відсвяткувавши прихід Нового року на Євромайдані, хотілося продовжити відпочивати зі змістом в особливій атмосфері. А тут ще й син, знаходячись під враженням від лозунгів, почав просити показати йому Європу. А де ж побачити Європу в Україні, як не у Львові?





Їхати на один день до Львова – це все одно, що купити смачнючого торта і не куштувати його, а дивитися на вітіюваті візерунки з крему. Львів треба розпробувати, смакуючи кожен шматочок-вулицю, насолоджуючись нюансами і напівтонами. Тож необхідно заздалегідь подбати про житло і квитки. З першим питанням справи виявилися досить непоганими. Незважаючи на те, що усе більше людей намагається завітати на свята у місто Лева, винайняти квартиру чи кімнату можна, хоча потрібно посидіти в Інтернеті і з телефоном біля вуха. Ціни на подобову оренду квартир підвищуються, але якщо не шукати якихось апартаментів, то можна обійтися лише кімнатою. Таку ми знайшли у самісінькому серці міста і ціна була не дуже обтяжливою для гаманця. З квитками справа була складніша, бо виїхати із західного напрямку можливості не було – дефіцит квитків. Вихід було знайдено – вирушаємо до Львова автомобілем. Тож, якщо плануєте подібні мандрівки, то варто продумати і такий варіант, особливо коли збирається велика компанія. Або ж не відкладати справу купівлі квитка на останній момент.

Львів зустрів нас зовсім не різдвяною погодою. Снігу не було, але для автомобілістів то на краще, адже трафік дуже щільний і затори у центрі міста – звичайна справа. Авто ми запаркували на вулиці Івана Федорова і одразу поринули в атмосферу свята.



Одразу з’ясувалося, що була допущена концептуальна помилка, адже львів’яни, в переважній своїй білвьшості, люди віруючі й дотримуються традицій. А Різдво – традиційно сімейне свято, тож мешканці міста не швендяють вулицями у пошуках розваг, а йдуть до церкви, моляться, готують різдвяні страви і зустрічаються за столом у родинному колі.

Зовсім без туристичних цікавинок не обійшлося. Наприклад, було встановлено величезного Дідуха на площі Яворського. Перед тим відбулася традиційна різдвяна хода, у якій взяв участь міський голова Львова. Дідух вражає чималенькими розмірами і одразу став місцем для фотосесій. Ще б пак, адже щоб його виготовити, родина Коцюків, працівники реставраційного відділу Музею народної архітектури та побуту, працівники управління культури ЛМР та ЛКП «Ратуша-сервіс», використали близько 100 снопиків. Дідух трохи нетрадиційний, бо має вигляд кількох деревець, але пишний і привабливий. Цікава деталь – Дідух зберігався з минулого року, а цього річ він був лише реставрований. Бережуть люди свої символи.

Якщо хтось хоче поєднати відпочинок зі спортивними розвагами, то йому варто брати у Львів ковзани. Біля Ратуші був залитий каток і усі охочі могли продемонструвати свою вправність на льоду. Це – дуже непогана ідея, адже навколо встановлено велику кількість будиночків, у яких продавалися різноманітні наїдки, переважно смажені ковбаси та м'ясо й пампухи з чималим асортиментом солодких соусів. Солодощі насправді дуже смачні й мають, якщо можна вжити такий вираз, смак святкової атмосфери, а про м’ясні наїдки кулінарної рецензії не дам – не споживаю такий продукт. Тож надбані калорії можна «розкатати» на льоду.

На проспекті Свободи, від оперного театру до пам’ятника Шевченку, працював Різдвяний ярмарок. З обох кінців його завершала сцена. Одна символізувала прихід свята, а друга, Євромайданівська, нагадувала про те, що у країні не все гаразд. Асортимент у торгових точках був так само традиційно-святковий: м'ясо-коваси, глінтвейни-меди, цукерки-пряники, сувенірна продукція. Тож кожен охочий міг покуштувати що йому до душі припаде і посьорбати гарячого портеру з приправами. А ще можна було відвідати виставку льодових скульптур. Діти були у захваті, відтягнути їх від брил льоду було нелегким завданням.





А основна програма святкувань почалася 7 січня. Світило сонечко, було тепло і приємно. На вулицях – не проштовхнутися. Якщо напередодні люди сиділи по незліченних кав’ярнях і ресторанчиках, то на Різдво людське море вихлюпнулося у центр міста і затопило його. Повсюди ходили незліченні вертепи, співи і сміх лунали навколо. Вертепи були не лише на релігійні мотиви, а й модернізовані до сучасних реалій, так би мовити «на злобу дня». Тож персонажами різдвяних дійств були не лише святі й трансцендентна нечисть, а й «беркут» із «енкаведістами».





На сцені біля Ратуші відбувався конкурс вертепів, адже хотілося визначити кращих самодіяльних артистів. Але тут уже дійсно, найголовніше не перемога, а участь. Там таки визначалася краща господиня, яка спекла найсмачнішого львівського пампуха, відбувалося змагання їдунів цього львівського смаколика на швидкість. Усе це перемежовувалося жартами тілистої пані Пампухової і декламуванням серйозної поезії Василя Стуса.





Велика частина Різдвяних свят проводилася у Шевченковому гаю, де розташовано Музей народної архітектури та побуту. Там проводився фестиваль «Спалах Різдвяної звізди». На відвідувачів чекали колядування творчих колективів міста, виступи вертепів, представлення українських Різдвяних звізд, конкурси майстер-класи. Багато людей мало бажання навчитися виготовляти Дідуха чи навчитися правильно співати колядок. Оксана Сидор, одна із спів організаторів фестивалю, прокоментувала велику кількість людей, які завітали на свято: «Ми багато роботи проводимо не лише на Різдво, Великдень, але й у звичайнісінькі вихідні дні. До нас багато приїздить людей не тільки з найближчих міст, але зараз виник справжній наплив туристів із східних областей України та Європи. Люди з Польщі, Німеччини, Австрії приїздять сюди, щоб власноруч виготовити якісь українські, автентичні речі на багато чисельних майстер-класах. Ідея сьогоднішнього фестивалю не в тому, щоб подивитися на виступи і роботу майстрів, а в безпосередній участі кожного учасника в творчому процесі, чи то колядуванні, співах, танцях. Люди можуть не знати один одного, але колядуючи від хати до хати, зрештою усі відчувають себе великою українською сім’єю. В цьому є родзинка. Чи хочеться відпочити від клопотів? Ні, туристи настільки близько сприймають запропоновані ним програми, що втоми не відчуваєш. Тим паче – це життя львів’ян, ми багато проводимо різноманітних фестивалів і раді бачити якомога більше гостей, а біло церківцям хочу побажати здоров’я і родинного тепла, а все решта прибуде!»





Важко покидати Львів, адже він має магнетичну силу своєї чарівності. Не біда – до нього всього лише 500 кілометрів, а якщо закоханий у це місто, то така відстань не стане на перешкоді наступному побаченню!
http://blogs.korrespondent.net/pro_users/blog/svidoma3/a129227 #Євромайдан

Євромайдану можна подякувати не лише за те, що він показав усьому світові готовність українців боротися за свої права та майбутнє, а й за позбавлення мук вибору. Питання „Як святкувати прихід Нового року?” відпало вже давно. Відповідь була одна: „На Майдані!”, тим паче, що програма святкового концерту мала бути насиченою цікавими виконавцями. Приваблювала також можливість у черговий раз показати владі хибність думки про українців, які, нібито, не вміють гуртуватися і думають лише про хату з краю.



Повідомлення про наповнення Євромайдану людьми, стрічки новин почали подавати вдень 31 грудня. Цифри повідомлялися різні – 5, 10, 15 тисяч. Але основного виходу святкую чого люду можна було очікувати лише на вечір. Так і сталося. Близько 21:00 транспортний потік, як з Києва, так і в столицю України, був рівнозначний. На околицях міста, біля станцій метро „Теремки”, „Іподром” можна було бачити групи людей з українською символікою, які спускалися у „підземку”. Багато автомобілів прямувало до центру міста і паркувалися вже там. Через це ближче до півночі виникали невеликі затори на основних вулицях Києва.

На Майдані з кожною хвилиною ставало усе тісніше. Люди фотографувалися на тлі барикад, ялинки, сцени, Дідів Морозів.







На сцені Положинський з „Тартаком” вшкварювали енергійну музику та співи. Час від часу лунали заклики приводити до головної сцени країни своїх знайомих, аби опівночі побити рекорд з одночасного виконання гімну своєї країни, який до того належав Індії.





У Білоцерківському наметі Новий рік готується зустрічати життєрадісний молодий чоловік. Він одразу привертає увагу своїм акцентом. Його звати Роман Козяк. Приїхав зі Словаччини, аби підтримати українців у їхньому шляху до Європи. «Я маю українське коріння, - старанно підбирає слова Роман, - тож коли почув про те, що сталося, місяць сидів в Інтернеті, переглядав «Українську правду», «Еспрессо», «Громадське ТБ», і я не міг не приїхати. Україна - в моїй, душі, в моєму серці. Мені прикро, але наш прем’єр-міністр відмовляв українців від євроінтеграції, мовляв, навіщо та Європа. Мені боляче за ті слова. Україна повинна бути лише в Європі. Мене вразив той дух, який є на Майдані, та сила людей… То просто неймовірно, мені не вистачає слів, щоб то описати!»

Зі Словаччини - в Україну на підтримку Євромайдану!

Святкова вечеря по-майданівськи

"Кусаюся, коли б'ють. Гавкаю, коли брешуть", - майданівський "беркут"-Чапа, охоронець білоцерківського намету.

О 23:00 на сцені з’явився Новорічний вертеп, який у комедійній формі розповів про події в Україні останніх місяців. Дійство було кумедне, дотепне і політично гостре. Актори-аматори, серед яких можна було впізнати відомих в країні людей, не стримували емоцій і гострих слів. Переповідати сюжет – справа невдячна, виставу вертепу можна побачити в Інтернеті. Реакція Майдану була захопленою, особливо ставало на серці радісно, коли люди починали підспівувати різдвяних мелодій. Це було справжнє єднання.

Коли годинник відлічив останні секунди 2013 року і розпочався рік Новий, увесь кількасоттисячний Євромайдан заспівав Гімн України. Центр столиці України освітився світлом ліхтариків та мобільних телефонів. Меленькі „світлячки” вкрили не лише Майдан Незалежності, а й галереї на ТЦ „Голобус”, кручі біля Жовтневого палацу, бічні вулиці. Невідомо, що там собі думають представники книги рекордів Гіннеса, але для українців рекорд відбувся. Цікаво, що буде у відповідь – масове виконання на якомусь стадіоні „Мурки”?



Далі своїми енергійними виступами запалювали Майдан Руслана, ТНМК, СКАЙ, „Мандри” та інші виконавці. Народ співав, танцював, махав ліхтариками.





Ведучі провели на ногах близько 11 годин.

Приємно було, що левова частка присутніх на Майдані людей була тверезою. Лиш де-не-де траплялися персонажі із банками пива в руках чи пляшкою ігристого вина. Під ногами „тара” не дзвеніла і не перекочувалася, що різко дисонує із тими заходами, які проводить Партія регіонів. Були, правда, неадекватні люди й з числа охорони Євромайдану, які „заливали” собі очі та „качали права”, щоправда, таких „діячів” самі люди виштовхували геть.

Не минулося і без курйозів. Якийсь чолов’яга виліз на конструкцію ялинки і довго там сидів.



Коли на нього звернули увагу і намагалися звідти зняти, зокрема розтягнули пожежний тент, то „кадр” витяг звідкілясь прапор „Янукович – мій президент”. У відповідь на це, йому порадили стрибати повз брезент. Хоча до якихось радикальних дій не вдавалися. Правильно, людина хвора і ображатися не потрібно. Це лікується, хоча б добрячою мандрівкою у Львів.







Святкування Нового 2014 року показало, що українці здатні утриматися від розпачу і продовжити відстоювати свій європейський вибір. Замовчати це – не вдасться, люди – не розійдуться. Перемога – прийде.
Що робити мітингувальникам, якщо відбито кілька наступів на твердиню опору авторитарному режиму? Що робити, коли твердолоба влада не хоче почути своїх громадян і намагається відлітатися по Пекінах і Сочі, або ж відсидітися за високими парканами розкішних маєтків? Переходити у наступ і показувати, що адреси шикарних нір, куди поховалися хижі пацюки відомі. Майдан рушив у Межигір’я та Конча-Заспу.



Поки на головній сцені Євромайдану лідери опозиційних партій виголошували промови та зачитували прийнятий маніфест, десятки тисяч людей гуртувалися біля станції метро «Героїв Дніпра» звідкіля рушали прямо до резиденції особі, яка тимчасово обіймає високу посаду і здаля схожа на президента.

Починаючи з 11:00 учасники Автомайдану на кількох тисячах автомобілів почали перекидувати усіх бажаючих у Нові Петрівці. Чимало з них прикріпили під лобове скло табличку «Межигірське таксі. Тариф – 0 копійок».





Багато відчайдухів рушили туди пішки і автомобілісти вітали їх сигналами клаксонів. І раді були б підвезти, але вільних місць не було. Автоколона не набагато випередила пішоходів, адже дорога до Вишгорода була вщент забита транспортом із національною та євросимволікою.



Між скромними хетчбеками та розкішними джипами прудко крутилися юнаки на скутерах, а загальну повагу викликала колона велосипедистів, які виглядали особливо колоритно.



Перед самим селом рух уповільнився, бо дорогу було перекрито міліцейськими легковиками і двома вантажівками. Але «зброю режиму» КаМАЗ, хтось завбачливо зняв з ручника і перевів важіль коробки передач у «нейтраль». Тому посунути його з дороги виявилося справою кількох хвилин і автомотоколона по одному екіпажу проривалася до резиденції. ДАІшники опору не чинили, лишень знімали усе на відео і переписували номери. Натомість мітингарі обліпили їм «бобіка» протестними наліпками.



За триста метрів від будинку із золотим унітазом було створено ще один захисний кордон із військовослужбовців внутрішніх військ та автобусів. Склалося повне враження, що мешканці Нових Петрівець уже кілька років проживають в окупованому селі, бо навіть малі діти радісно вітали Автомайдан, хоча деякі дорослі лишень боязко визирали із-за своїх парканів.







Прорватися далі можна було лише через зливний канал, але лізти у нього ніхто не захотів. Ще не на разі.



Військових ніхто лупцювати не збирався, хоча сил для цього вистачило б. Але пересторогу їм зробили. Під ноги служивим було покладено символічну труну.



А один із учасників акції протесту красномовно натякав Януковичу на його можливу долю, порівнявши із Муаммаром Каддафі.



Про «мементо морі» натякав і саморобний плакат у милої дівчини «Вітя, ми знаємо дорогу».



Близько 15 години на мітинг підтягнулося підкріплення з Євромайдану і кожен із трійки лідерів висловив свої міркування з приводу подальших дій.





Після закінчення «екскурсії» в Нові Петрівці, близько тисячі автомобілістів рушили висловити свою зневагу Віктору Медведчуку та Миколі Азарову. Куму Путіна зламали паркан, на що той почав сипати погрози у Фейсбук, а «Бімба» відбувся лишень графіті на огорожі.



Жар боротьби не згас, він лишень, як прихований вогонь, накопичує силу, щоб від струменя свіжого, чистого кисню спалахнути стіною гратися із вогняною народною стихією не варто.







Скільки не працюй, а вихідні та святкові дні обов’язково прийдуть. У переддень Новорічних і Різдвяних свят у багатьох білоцерківців виникне питання: «А куди б це піти погуляти, щоб із користю провести час, набратися нових позитивних вражень на багато днів наперед, а ще й придбати оригінальний і вишуканий подарунок?»









Є таке місце. Туди можна приходити поодинці та сім’ями, парами й великими компаніям, навіть можна замовити корпоративну екскурсію. Слово честі, там кожен знайде для себе щось незвідане й нове. Читач заінтригований? Відкриваємо всі секрети: мова йде про картинну галерею білоцерківської художниці Алли Преображенської. Її полотна виставлені у багатьох музеях і картинних галереях України, Європи та Північної Америки. Можливо, Азія також оцінила талант нашої землячки, але то далекі краї, а захоплюючий світ, який дихає життям із картин, – тут, поруч.







Алла Преображенська напрочуд уважно ставиться до кожного відвідувача галереї. «Майже ніхто не виходить із цього приміщення байдужим, адже кожен зможе знайти картину, яка чекала саме його», – з легкою посмішкою говорить майстер пензля і мастихіну. Тож, якщо ви втомилися від сірих фарб безсніжної зими, то відвідайте галерею, а розгорнуте інтерв’ю художниці читайте у новорічному номері "Майдан-Брок".







Картинна галерея Алли Преображенської: м. Біла Церква, вул. Вокзальна, 3
Якби я була полум’яною комсомолкою, то захоплено вигукнула б: «Дружбє брацкіх народав крєпнуть!», але я скажу інакше: «Як добре, що ми дружимо!» У суботу вже вдруге на Андріївському узвозі українці святкували «Тбілісобу».



У Грузії – це день столиці, під час якого на площі Ріке відбуваються гуляння, концерти, виставки та фестивалі. Якщо грузини святкують, прославляючи місто і цьогорічний врожай, то українці, які уже другий рік поспіль приходять на Андріївській узвіз, долучаються до грузинської культури.

Вже давно курчата-табака, шашлик, хачапурі та хінкалі, лобіо та чурчхела стали невід’ємною частиною посиденьок «на природі» чи у гриль-ресторанах, але ми ж любимо Грузію не лише за це. Чудово слухати їхній національний багатоголосний хоровий спів, милуватися то плавними, то різкими й енергійними народними танцями. Адже Грузія, як міцно зшита клаптикова ковдра, строката і різна. Лише уявіть, в Грузії проживають картлійці, кахетинці, інгілойці, плави, хевсури, тушини, мтіули, лечхумці, рачинці, імеретини, месхи, джавахи, мохевці, гурійці, аджарці, мегрели, свани, лази. І особливості майже усіх цих субетнічних груп можна було побачити на святі «Тбілісоба 2013».

15

11

12

13

Тбілісоба на Анріївському

А крім того можна було взяти участь у майстер-класі грузинської кухні, конкурсі знавців про Грузію (головним призом став сертифікат на тижневе проживання в готелі New Gudauri на курорті Гудаурі), прикрашанні майданчику на узвозі видами Тбілісі у рамках арт-проекту «Юність на Андріївському», послухати вокальний ансамбль «Gordela» (Тбілісі) і подивитися документальні грузинські фільми. Жаль, що не показували художнє кіно цієї закавказької країни, адже останнім часом молоді грузинські режисери зняли кілька вражаючих стрічок. А спільну роботу українців, вірмен, грузинів та французів можна оцінити, переглянувши фільм «Параджанов», який саме у цей час є у прокаті українських кінотеатрів. Хочеться, щоб Грузія стала ще ближчою українцям, аби ми не лише згадали, як то відпочивати на їхніх чудових курортах, але й підтримували один одного у наш буремний час. Ну і як же обійтися без знаменитих грузинських наїдків та напоїв. О-о-о-о, кухарі «кулінарного посольства «Чачапурі» годували смачнючим шашликом, соковитими хачапурі та оригінальними салатами, солодощами, які танули у роті й наливали чудовим вином. А відчайдухи могли ще й почастуватися чачею.

DSC_1068



Прикро, але міська влада не звернула уваги на свято і не вшанувала його своєю присутністю. Але може то й краще, що кияни і гості столиці того дня були «безпоповцями».

http://blogs.korrespondent.net/pro_users/blog/svidoma3/a121435

Profile

t_vygovska
t_vygovska

Latest Month

February 2014
S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
232425262728 

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by Akiko Kurono